Could you imagine such a quiet city centre in London, in Paris or in any other European capital at midnight? For me, silence at night in Kyiv during curfew hours [midnight to 5am] has itself become, in a way, one of the sounds of war.
Чи можете ви собі уявити таку тишу в центрі Лондона, в Парижі чи будь-якій іншій Європейській столиці опівночі? Для мене тиша вночі в Києві під час комендантської години [з опівночі до 5 ранку] також стала свого роду одним зі звуків війни.
Silence at night has become my new reality, because of the curfew, and I am especially aware of it when I return from international trips. When you are living in this situation, it becomes normal; and in one way it is a good thing, in the sense that there are no drunk people shouting outside or cars driving past. But when I compare it to other European cities that I have visited in the last three years, it’s an abnormal quiet. And the silence during curfew is not about calmness for me. It’s not a meditative silence or a positive silence of people being indoors with their families. It’s not like that. It’s about tension and waiting. And this quietness also reminds me of the first couple of minutes after receiving a notification about ballistic missiles. After you receive this notification on your phone, it’s totally silent. These are really fast missiles [many are hypersonic, travelling faster than the speed of sound] and when you receive a notification telling you that russians have launched a ballistic missile in the direction of Kyiv, you know that you have approximately two or three minutes maximum. And during that time, you listen, waiting for the explosion, not knowing where the missile will land. What can you do in two to three minutes? There is nowhere to run. It’s a very short period of time.
Тиша вночі стала новою реальністю через введення комендантської години і я особливо сильно її відчуваю, коли повертаюсь із закордонних поїздок. Коли ви живете в такій ситуації, це стає нормальним; з одного боку це хороша річ в тому сенсі, що на вулиці немає людей напідпитку, які галасують, або шуму проїжджаючих повз автомобілів. Але, коли я порівнюю це з іншими Європейськими містами, які я відвідала протягом останніх трьох років, ця тиша звучить для мене ненормально. Ця тиша під час комендантської години – для мене це геть не про спокій. Це не медитативна тиша або не позитивна тиша домашнього затишку у спокої та гармонії зі своєю родиною. Це зовсім інакша тиша. Це про напругу та очікування. Також ця тиша нагадує мені про перші кілька хвилин після того, як я отримала сповіщення про атаку балістичними ракетами. Коли ти отримуєш таке сповіщення на свій телефон, зазвичай навколо все тихо. Ці ракети дуже швидкі [багато з них є гіперзвуковими, рухаючись швидше за швидкість звуку], і, коли ти отримуєш повідомлення про те, що росіяни запустили балістичну ракету в напрямку Києва, ти розумієш, що у тебе є приблизно дві-три хвилини максимум, щоб сховатися. І весь цей час ти прислухаєшся, чекаєш вибуху, не знаючи, куди впаде ракета. Що можна зробити за дві-три хвилини? Тікати нікуди. Цього часу занадто мало.